Чумаки - село, центр Чумаківської сільської ради, розташоване на території Дніпровського району в 25 км в північно - західному напрямку від м. Дніпро.

Виникнення села Чумаки тлумачать по - різному, але одне, здається, найбільш достовірним.

Там, де нині північно-східна частина Чумаків, під горою, чи по самій горі про­ходив з давніх-давен шлях. Його називали «косим», «жидівським», «чумацьким». По ньому з боку Царичанки ходили чумацькі обози. Цей шлях ще проходив в Березанівці, повз Гостру Могилу. І ось між двома шляхами: Брильовим (на півдні Чумаків) та Чумацьким, (на північно-східній частині цієї місцевості), на лоні степової природи і виникло село. За природними ознаками місцина називалась Долиною.

В ті далекі часи, частина Долини належала поміщику Бабенку. А там, де сьогодні тваринницький комплекс, була земля Камарковського. Де станція техобслугову­вання та СПТУ-79, були володіння поміщика Голубника. Під горою, ближче до Чу­мацького шляху, проживала господиня-німкеня. її називали Червониха, бо в її будин­ку дах був покритий бляшаною крівлею, пофарбований у червоний колір.

Під час революційних подій 1917 року бідняки об'єднали свої сили і почали гро­мити поміщицькі маєтки, чим примусили багатіїв тікати за кордон. Батраки забирати худобу на свої подвір'я, розбирали майно.

У 1921 році, коли грянув голод, люди з цих місць потяглися на Полтавщину шу­кати порятунку від голодної смерті. Отож і спорожніли двори і колишні маєтки.

Десь у 1922-1923 роках покинуті землі, маєтки почали заселяти малоземельні се­ляни із Горянівського і Обухівки. Поселенців Долини наділяли по одній десятині, а в Чумаках по дві десятини землі на одного їдця.

З 1925 року Чумаки і Долину почали все більше заселяти люди, що прийшли сюди на постійне місце проживання. Будували собі землянки, курені, хатки. Перши­ми поселенцями в Долині були Євстафій Петрович Горяний, Яків Івченко, Федот Гноєвий, а Чумаках - Веромей, Безклуб, Наум.

У складі комісії по поділу землі працювали Василь Горяний, Максим Калистий. На той чає; ще буди, індивідуальні господарства і кожен самостійно обробляв свої десятини землі.. В основному всі займалися землеробством і тваринництвом.

У 1928- 1929 роках, тобто під час колективізації, мешканці Чумаків, Долини і Калинівки вже колективно проводили обробіток землі.

Цікава історія виникнення і села Маївка, яку в народі називали Верхня Маївка.

Знамените колись було це місце-Ягідна балка. На південно-східному напрямі від неї більш-менш рівні землі пролягли до Підгороднього, північно-західна частина, схожа на дівочу косу, сягає Царичанського та Магдалинівського районів. Північна частина цієї «коси» разом з Ягідною балкою вписується у ландшафт своїми крутими схилами до річки Кільчень.

Три чверті століття тому тут росли велетенські дуби, клени, акації. На схилах Кільчені стояв мішаний ліс. Від Ягідної балки в різні боки стояли острівцями густі чагарники терну, де мешкали лисиці та єнотовидні собаки. Земля була цілинною і на ній росли пирій, буркун, ковила та багато інших трав. Край був багатий на зай­ців, куріпок.

Колись ці землі належали поміщикам Ягідному та Хренникову. З 1921 року по­чали придивлятись до цих земель мешканці Підгороднього. З весни 1922-1923 років з'явились тут перші поселенці: Олійник Григорій Самойлович з дружиною та п'ять­ма дітьми, Волошко Олексій Федорович, Водоп'ян Кирило.

Так серед степу широкого з'явилися курені та землянки, і почав своє існування хутір Ягідне.

З 1924 року хутір швидко розвивався. В 1928 році селяни вирішили об'єднатись у колективне господарство, організували колгосп, першим головою якого був Григорій Самойлович Олійник. В 1929 році хутір Ягідне переймену­вали у село Маївка. Місцевий колгосп проіснував до 1931 року. А під час загальної колективізації багато його членів розбіглися, повернулися додому у Підгородне. Зали­шились жити і працювати бездомні і безземельні сім'ї.

На початку 1931 року, після розпаду колгоспу, Маївка стала радгоспом, підпоряд­кованим Підгородненському тресту. Цього ж року тут з'явились нові поселенці. Юхим Григорович Булах з братом Михайлом, Іван Семенович Заволока, Григорій Романо­вич Проценко. Село розширювало свої межі. В селі вже були не тільки новосілля, а й весілля. Молодими прийшли сюди Антон Іванович Плиска, Мартин Романович Майстренко, Іван Логвинович Маслик і створили тут свої сім'ї.

А в цей час підприємства Дніпропетровська посилали в Маївку «тисячників» на допомогу колгоспному ладу. З заводу імені Артема прийшли сюди Іван Павлович Терентій, Федір Панасович Тимофеев.

Господарювати було важко, бо робили все в основному руками, кіньми та волами. Але дисципліна була міцна, жили дружно, весело, пригадують старожили Ірина Плиска, Марія Водоп'ян та інші.

Землі було багато. Вона межувала з Ягідною балкою від села Спаське до села Іванівна, де було відділення «Федорівка». На Федорівні знаходились громадський ко­рівник та свинарник.

Десь з грудня 1932 року господарство знову почали ділити. Поділили на два підсобних - заводів імені Комінтерну та імені Карла Лібкнехта, частину Федорівки віддали «Дніпробуду».

Робітників теж ділили. Одні залишились в Маївці, інші переходили до сусіднього господарства в Чумаки. Поділили механізацію, коней, волів, корів і свиней. Із Федорівки 40% майна і людей передали заводу імені Карла Лібкнехта. І стали іменувати це підсобним господарством № 6, а те, що перейшло до власності заводу імені Ко­мінтерну, іменувалось господарство № 8.

Маївка приваблювала до себе мешканців навколишніх сіл. Сюди прийшов працю­вати агроном Володимир Васильович Кирис, сестри Фекла і Векла Кузнєцови, Одарка Омельницька, які працювали свинарками. Тринадцятирічною дівчиною поступила в господарство Ірина Плиска.

На той час сформувалась тракторна бригада, яку очолював Ілля Степанович Бу­лашенко. Рільничими бригадами керували Мартин Романович Майстренко та Іван Гаркуша.

Директорами в ті роки працювали: Михайлов, після нього Кучеренко. В 1936 р. директорував Микола Ісакович Гуро. З 1938 до 1941 років - Петро Федорович Цибатов.

Активну участь у колективізації і будівництві нового життя брала молодь. Най­головнішими були Гриша Хмельницький, Олекса Гусак, Іван Пригара, Михайло За­біяка, Семен Загрій, Іван Майстренко, Тихон Крисенко, Іван Чорний.

Значних успіхів досягло село на початку 30-х років. Полонив наших дівчат зак­лик Паші Ангеліної. Так першою трактористкою у Маївці стала Марфа Дрешпак.

А як же розвивалось наше господарство?

В 1930 році мешканці Чумаків, Долини і Калинівки вирішили організувати колгосп, який назвали «І Травня». Він почав своє існування з тринадцяти селянських дворів. Першим головою правління колгоспу був Калистий Іван Олексійович. Важко було першому голові. Ще не забулося тяжке лихоліття 1921 року, як в 1932-1933 ро­ках знову настигло велике горе: недорід, голод. Люди шукали порятунок, їхали в різні краї, аби вижити. Та пережили і цю страшну біду.

На перших тракторах і першими трактористами на селі працювали Однорог Се­мен Іванович, Жирко Федот, Готвянський Андрій Федорович.

В цю пору в селі збудували показовий клуб, а десь в кінці 30-х років село уже було радіофіковано. Колгосп жив звичайним буденним життям. І все-таки, не все бу­ло, як хотілося б. В колгоспному будівництві виникали свої труднощі і перешкоди, не вистачало керівних кадрів, досвіду в їх роботі. Тому голови правління колгоспу часто змінювались.

Та нове життя набирало ходу. У колгоспі «1 Травня» добре працювали люди. Дудник Лукерію Федотівну шанували всі. Невтомна, працьовита і швидка ходою жін­ка, яка з ранку допізна в полі на різних роботах. Коли вона тільки встигала: дава­ти раду одинадцяти дітям, одне одного менше, тримати своє підсобне господарство і працювати в колгоспі.

Петренко Марфа Остапівна, котра прийняла під свою материнську опіку чотирьох сиріток, де меншому було рік, а старшому лише сім років. Батько їхній на війні, а вона одна з ними день у день працюючи в колгосп за трудодень, який" інколи був «голий». Виходила їх усіх і в люди вивела.

Добра працівниця була і Василиса Демидівна Єльченко.

У 1941-му, коли розпочалася війна, головував у колгоспі посланець робітничої когорти заводу імені Петровського Бєліков. Він організував і успішно провів евакуа­цію колгоспного майна живності і техніки, довіз до місця призначення, передав по акту, а сам добровільно пішов на фронт і після Перемоги повернувся в рідне село.

Славні були Чумаки та Долина в довоєнні роки вечорницями, де завзято співали українську пісню та жартівливі частівки Іван Чекурко, Іван Паскуда, Микола Горяний. Війна заглушила їх голоси.

Змінили своє землеробське покликання на гвинтівку багато хлопців і серед них Павло Іванович Одноріг, Семен Омелянович Кравченко, Яків Гаврилович Кучугурний, Семен Максимович Калистий.

В грудні 1932 року із заводу імені Карла Лібкнехта для організації підсобного господарства в районі хутора Чумаки було виділено більше 3 тисяч гектар цілинних земель. Рішенням парткому на посаду директора господарства було призначено Желеліса Михайла Адамовича. Розпочалася робота по створенню господарства практично на голому місці. З навколишніх сіл потяглися в новостворене господарство напівго­лодні селяни. Вручну копали землянки для житла, в них же розмістилися перші пе­карня та їдальня.. Пізніше з міста по бездоріжжю потяглися машини з будівельними матеріалами. З дерев'яних щитів були побудовані їдальня і контора, а також гуртожиток. За допомогою робітників заводу з глини побудовано корівник, в який було поставлено 20 корів. На той час це було велике досягнення.

До весни 1933 року в господарстві було близько 200 робітників, 5 пар волів, 6 пар коней, 10 плугів, 7 лобогрійок, 1 молотарка. З великими труднощами вдалося отримати три трактори «Фордзон», з допомогою яких було розорано землі, посіяно ячмінь та картоплю.

У 1933 році були побудовані більш утеплені гуртожитки, свинарник і зерносховище.

Селище виникло тільки в 1934 році. Весь колектив працював дуже багато. Не­достача техніки і робочих рук потребувала від усіх робітників повної віддачі сил, ніхто не рахувався з часом, працювали вдень і вночі, виконували поставле­ні перед колективом завдання.

В червні-серпні 1941 року багато робітників радгоспу пішли на фронт, були мобілізовані всі трактори і автомобілі, тваринництво було евакуйоване в глиб країни. Після звільнення території від фашистів в 1943 році знову було організо­ване підсобне господарство заводу імені Карла Лібкнехта. Відступаючі німці за­лишили після себе попіл і руїни. Не залишилось жодного вцілілого будинку. По­чались важкі роки відбудови господарства, було зроблено 60 землянок для жит­ла та виробничих потреб. Над вцілілими стінами будов зводились солом'яні да­хи, де потім розміщувались школа, їдальня, медпункт, контора.

Вже в 1949 році на полях господарства працювало 23 трактори та інша техніка. В тваринницьких приміщеннях було 300 корів, більше 200 свиней, 240 коней. Значно збільшились посіви зернових культур. За високі показники в цьому році 7 працівників були удостоєні нагород.

Цього року було побудовано 2 корівника, тік, 7 будинків, контора, клуб. Од­нак повна відбудова господарства відноситься до 1953 року, коли було залишено останню землянку, як житло.

В 1963 році на базі двох підсобних господарств імені Карла Лібкнехта та «1 Травня» був створений радгосп «Петриківський» Дніпропетровського тресту овоче-молочних радгоспів, який спеціалізувався на овочах і молоці. Значно по­ліпшились умови праці і побуту. Було побудовано 9 тваринницьких приміщень, будівельна майстерня, молпункт, адміністративні будови, баня, дитячий комбінат.

За високі показники колектив радгоспу нагороджений пам'ятним Червоним Прапором ЦК КПСС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР.

У лютому 1976 року радгосп нагороджено Орденом Трудового Червоного Прапора. Цього ж року в травні радгосп «Петриківський» перейменовано в рад­госп імені ХХУ з'їзду КПРС.

За період з 1976 року колектив радгоспу - переможець Всесоюзного соціа­лістичного змагання, три роки підряд йому присвоюється перехідний Червоний Прапор ЦК КПРС.

Керівником господарства в цей період був Малигін Іван Петрович, який на­городжений двома орденами Леніна.

З 1983 по 1992 роки директором радгоспу працював Латушко Геннадій Ва­сильович. За цей час радгосп перейменовано в держплемзавод. Було завезено з-за кордону поголів'я великої рогатої худоби, здійснено великий обсяг будівниц­тва житла для працівників господарства.

Всі вулиці було покрито асфальтом, а найголовніше це те - що було побудо­вано каналізаційну систему, що дало можливість ліквідувати, в центрі села ціле озеро нечистот.

Трудівники господарства своєю працею продовжували примножувати честь господарства.

В 1992 році господарство очолив Ніколаєв Олександр Іванович. В цей час з-за кордону було завезено значну кількість поголів'я великої рогатої худоби високо­продуктивної породи. Проведено капітальну реконструкцію тваринницького комп­лексу господарства, що дало змогу в найкоротші строки досягти високих показ­ників.

Постановою Верховної Ради України № 3984/ІХ від 19 вересня 2024 року село Маївка було перейменовано на село Калинове.

Селище Зоря з 1995 року рішенням Дніпропетровської обласної ради від 12.10.1995 року передане в підпорядкування Чумаківській сільській раді. Розташоване неподалік від с. Чумаки. Село Зоря виникло в 1931 році на колишніх кулацьких землях, які були забрані в період колективізації і передані в держфонд. Село відносилося до Царичанського району. Засноване в першій половині ХХ ст. як селище працівників радгоспу «Батрак». Коли у 1954 році радгосп отримав нову назву – «Зоря», то відповідно і селище прийняло цю назву офіційно. Вважається, що людям засяяла зоря щасливого життя.

Безкраї поля чорнозему, що простяглися аж за обрій, чекали свого господаря.

До революції 1917 року ці зорянські землі звались «Завадовщиною», тому що батраки працювали тут на пана Завадовського. Та коли пролунав залп «Аврори» і революція принесла нам нову еру, ця хвиля сколихнула всіх і все у протилежну сторону. Пан Завадовський , як і багато інших багатіїв, був в розпачі і з дурного глузду свої землі програв в карти і виїхав за кордон.

День народження с. Зоря співпало з легендарною першою п’ятирічкою, з її героїчними справами, відлуння якої рознеслося по всьому світові і здивувало його.

В книзі авторського колективу під керівництвом доктора історичних наук професора К.Є.Богомаза «Петриківський край» згадувалось, що в другій половині 1930 року в Петриківському краї працювали: колгосп «Батрак», колгосп «Правда», «Чаплинський» і ін.

В 1929 році почалася колективізація сіл, селяни масово вступали до колгоспів. Колективізація проходила в обстановці гострої класової боротьби. Кулацтво знищувало скотину, зривали виконання плану хлібоздачі. Але все це не змогло зупинити хід колективізації. В ті далекі нелегкі роки і виник радгосп, організований на кулацьких землях , які в період колективізації були передані до Держфонду під назвою «Батрак». Перші згадки про радгосп «Зоря», тоді колгосп «Батрак», відносяться до 20-х років минулого сторіччя, саме тоді відхідні робітники заводів м. Дніпропетровська виявили бажання працювати на селі, створили господарство, яке відносилось до Петриківського району. Загальна площа землі колгоспу «Батрак» у 1931 році становили 6500 га. Але в 1934 році, в результаті впорядкування землекористування, частина земельного фонду – 4470 га була передана колгоспу «Більшовик», який пізніше теж став радгоспом «Більшовик».

Перші поселенці радгоспу, крім робітників м. Дніпропетровська, були батраки сіл Петриківка, Хутірське, Лобойківка, Балівка та ін. Саме на честь перших поселенців радгоспу робочі виступили з клопотанням про присвоєння господарству назви «Батрак».

Слід зауважити, що до Другої світової війни радгосп «Батрак» перебував в іншому місці, ніж зараз. Від «Брильового шляху» ( це дорога, що веде від смт. Ювілейне до смт. Петриківка на повороті на с. Зоря – вправо і вниз, мало не до с. Улянівка (раніше наз. «Хрущове»). Господарство було розташоване в низині, після дощів і весняного бездоріжжя пройти було неможливо.

Основною тягловою силою в 1931-1934 роках в господарстві були коні та воли. Основний сільськогосподарський інвентар – саковські плуги, залізні та дерев’яні борони, дерев’яні ковзани, парокінні сівалки та інший інвентар.

Під Пелихівкою, що під горою, розкинулись низовинні, родючі чорноземи і люди почали заселення, будували бідненькі хати і працювали в огородній бригаді, яку очолював Головаха Олександр Васильович 1892 р. н. ( який мав дружину та двох дітей, а ще в нього була сестра Марія, її звали Юхниха, бо була дружиною Юхно Йона Пилиповича, з яким Головаха був майже одноліток, бо під час війни вони були «нестройовими»). У бригадира Головахи працювали переважно жінки, які займались вирощуванням та збиранням овочів: огірків, кавунів, помідорів. Передовою в роботі була Барабаш Ганна Онуфріївна, 1908 р.н. ( вийшла заміж за Макаренко Івана Борисовича, 1911 р.н. і мала 4 дітей – дочка Петренко Ніна, син Макаренко Кім, Макаренко Борис і ще одна дочка).

Як згадувала Малахова (Грачова) Любов Олексіївна, яка жила малою з батьками в дитинстві на старому хуторі «Батрак», - на той час там стояло декілька споруд, в яких проживали по кілька сімей, зокрема сім’ї: Макаренко, Акімови, Малахови, Міхненко, Вовк, Городецькі, Микитів, Ягольник – перший коваль в господарстві, (батько Романіної Олени), Стародубець, Нестеренко, Чехлаті, Готвянські, Потапенко, Муравські, Головаха і ін.

На території господарства знаходились конюшня, майстерня (плуги), був свій колодязь, кладовище, парники і, навіть, ставок.

Жили бідно і працювали, доки не стала підземна вода заливати огородину, тоді й вирішили розширити площу земель десь на більш підвищену місцевість.

Першим уповноваженим по організації роботи радгоспу був Полтавець Василь Кіндратович. Він перший брав у руки косу, граблі чи лопату і вів за собою людей – трударів, які працювали від зорі до зорі.

У 1931 році був великий наплив робочої сили і керівництво господарства було змушене будувати примітивне житло у вигляді напівземлянок, бараків під солом’яними дахами. Полтавець Василь Кіндратович зробив перший штик в нинішньому центрі села і почалась забудова господарства. Одна землянка – пекарня, а друга – кухня. Воду возили у бочці бричкою, запряженою волами з с. Балівка. Привозив зав. господарством Павленко Мусій Микитович. Борошна не було. Брали дерть, місили тісто, формували в такі собі м’ячики, а піч перед цим напалювали бур’яном, кидали туди ці м’ячики, коли позапікаються, ставали чорними і порепаними, але пахли хлібом. Голодні батраки були раді і цьому, бо навколо був голод і розруха. Голод 1932 – 1933 років косив людей, а в «Батраці» голоду не було. З навколишніх сіл йшли голодні, знесилені люди, просились на роботу до господарства за харчі – баланду та перепічку. Варили на обід баланду або як ще називали «кандьор» теж із дерті в великому котлі, щоб всім хватило.

Село Зоря славне своїми людьми тут проживала Герой Соціалістичної праці доярка М.О. Скосар. Працю багатьох працівників було відзначено найвищими державними нагородами, Орденом Леніна та Орденом Трудового Червоного Прапора.

В роки війни жителі села, як і всі люди, одностайно стали на захист своєї незалежності. Багато з них не повернулося з фронтів Великої Вітчизняної війни. В їх честь у 1978 році в центрі села було збудовано пам’ятник , на якому розміщені плити, де викарбувано імена загиблих односельців.

В 1993 році землі села увійшли до складу ВАТ «Чумаки», у 1995 році селище Зоря ввійшло до складу Чумаківської сільської ради (до цього було в складі Балівської сільської ради).

Чумаківська сільську раду засновано в січні 1959 року . Тоді вона належала до Петриківського району і до її складу входило 5 сіл: с. Чумаки, с. Долинське, с. К.Лібкнехта, с. Маївка, с. Калинівка. Пізніше с. Долинське, с. Чумаки, і с. К.Лібкнехта об’єднали в одне село Чумаки, а Калинівку перейменували в с. Виноградне.

Першим головою Чумаківської сільської ради був Бондаренко, а першим секретарем - Захарченко Дмитро Прохорович. Відомо, що першою парою, яка зареєструвала шлюб були Петро Данилович і Ганна Павлівна Готвянські.

З березня 2007 року по теперішній час сільським головою Чумаківської сільської ради є Стець Валентина Іванівна.

У 2018 році відбулося об’єднання двох сільських рад – Чумаківської та Приютської – в Чумаківську об’єднану територіальну громаду. У квітні цього року відбулися вибори, на яких головою ОТГ обрано В.І.Стець. На тариторії колишньої Приютської сільської ради було утворено Приютський старостинський округ, першим старостою став колишній сільський голова Віталій Козирський. Приютський старостинський округ – це 7 сіл – Приют, Тарасо – Шевченківка, Іванівка, Веселе, Вишневе, Нововасилівка та Новоспаське.

 Приют заснований у 1924 році переселенцями із Чаплинки, Петриківки, Першотравенки. Першими оселилися, одержавши земельні наділи поблизу німецької колонії, на південний схід від неї, заможні селяни, так звані «хуторяни» Юрченко Демид (в межах сучасної вул. Шевченка), Кривич Гордій, Грищенко Семен, Борисенко Гнат, Чайка Терентій (в межах вул. Титова). Тоді ж у межах сучасного автогаража заснували свої дворища Кутало Тимофій і Михайлець Федір, а на другому кінці Глобівки ( сучасна вул. Чкалова) – Кутало Дорофій, між ними – Кривич Антон, Михайлець Дорофій.
Між сучасним Приютом та Іванівкою тоді ж осіли хуторами Солоний Харитон, брати Скачки, Тарасенко Осигній, Тарасенко Іван. Це й були перші засновники с. Приют.
У 1925 році німці-колоністи продали свої володіння і виїхали за кордон. Їх придбали заможні селяни Кібка Лука та його брат Андрій, Михайлець Семен, Загорулько Трохим, Сидоренко Харитон, Чегринець Андрій, Сахно Омелько. Це були перші поселенці уже у власне селі Приют.
Масове переселення бідняків і середняків на землі поміщиків відбулося у 1927-1930 роках.
Тепер наділи складалися не з одного куска, як у хуторян, а з двох частин – присадибних ділянок і польової землі.

Присадибні ділянки нарізалися з перспективою, що ці поселення з часом повинні розростися у великі впорядковані села, одна біля одної, для всіх однакові – 1 га (50 х 200м), а розміри польової землі залежали від кількості членів сім’ї. Землевпорядником визначалися землевпорядником ширина вулиці, віддаль від неї до будівель.
Саме в ті роки паралельно до німецької колонії засновується поселення Куряче (тепер вул. Миру ). Першими осіли тут Купрій Петро, Мороз Григорій, Фесенко Іван, Прибиток Петро, Борисенко Василь та інші.
Взагалі протягом 1927-1930 років виникає більшість сучасних навколишніх сіл – Вишневе, Новоспаське, Цвітки, Нововасилівка, більша частина с. Веселе, а також тепер уже не існуючі Антонівка та Урман (між Веселим, Новоспаським та племзаводом «Поливанівка»).
З початком масової колективізації переселення уповільнилися.
Назва Приют спочатку стосувалася тільки колишньої німецької колонії та вулиці, що стала її продовженням. На інші вона поширилася у середині 30-х років, а на Глобівку (сучасні вулиці Чкалова і Титова) – тільки на початку 50-х років.
Переважна більшість засновників Приюту були вихідцями із Першотравенки і Чаплинки.
 30 – ті роки.
Після Жовтневої революції вирішальною подією у житті хліборобів була колективізація сільського господарства.
Внаслідок Жовтневої революції більшість із них одержали землю, відібрану в поміщиків, стали її господарями. У роки НЕПу (нова економічна політика) з метою швидкої відбудови і піднесення сільського господарства держава заохочувала селян до збагачення, надавала деякі пільги, внаслідок чого з’явилися розбагатілі селяни, т. з. «культурні господарі». Більшість із них були не лише заповзятливими трудівниками, підприємливими й ощадними господарями, але й здібними умільцями. Так, наприклад, Чегринець Андрій із Приюту, за його словами, ставши господарем, разом із батьком Кузьмою власноручно зробили бричку, борони, рало, віялку, соломорізку, пристосували букар під сіялку, а уже потім купили заводську. Сам Андрій міг налагодити млин, змайструвати необхідні в господарстві речі.
Уже в перші пореволюційні роки деякі поміщицькі маєтки, як, наприклад, пані Покотилової, були пограбовані, а інші – Кащенка, Хренникова – взяті під охорону наймитами та робітниками, присланими із Катеринослава. У тяжкі роки вони були свого роду підсобними господарствами заводів Амур-Нижньодніпровська, а з часом перетворені у перші колективні господарства-комуни та радгоспи.
“У 1925 році, - зазначається в “Історії міст і сіл УРСР”, - на Катеринославщині налічувалося 573 колективних господарства, що об’єднували 14,5 тис. селянських дворів. Серед них 80 % становили бідняки. Крім того, в губернії було створено 57 радгоспів”.
У це число входила і комуна «Заповіт Ілліча», створена в економії Т.Хренникова на початку 1925 року при активній участі катеринославських робітників М. Бендрика, В. Ігнатенка, П. Верниволі.

Подібна комуна була створена в кінці 1928 р. і у с. Приют за ініціативою чаплинської парторганізаціі, зокрема комуністів Д. Сисоненка, В. Ягольника, Г. Синівського та ін. Комуни були опорними пунктами в районі при проведенні колективізації, зразком нового ведення господарства.

Ламалася доля значної кількості кращих хліборобів, багато з них вимушені були переселятися в міста, поривати зв’язки із землею. Немало було і репресовано.
Так на початку 30-х років мешканці наших сіл були об’єднані в колгоспи.
У селі Приют (Куряче) було створено колгосп «Червоний колос». Першим головою був Кібка Андрій.
Селяни обох Глобівок і с. Вишневого об’єдналися у колгосп ім. Блюхера. Першим головою був Голомозенко Микита, бухгалтером – Кухар Афанасій.
Більшість жителів Любимівки вступили в колгосп «Пролетар», який очолював спочатку Дубовик Василь П., а потім Дубовик Михайло С..

Корінні веселяни влилися в комуну с. Приют.
Грушевці спочатку були членами колгоспу імені Калініна, що утворився на лівобережній частині Першотравенки, становлячи окрему бригаду, але скоро влилися у приютський колгосп.
В Іванівці, поряд з комуною, виникає колгосп «Дніпробуд», головою якого з самого початку і впродовж багатьох років був Кучеренко Демид.
У селі Новоспаське спочатку створено два колгоспи, але швидко вони об’єдналися в один – ім. Леніна.

Розорення справжніх господарів землі, насильницькі методи колективізації були, поряд з іншими, однією з причин голодомору 1933 року, який не минув і наших сіл. Вимерла з голоду, наприклад, вся сім’я Литвиненка Харитона у с. Веселому.
Наприкінці 1934 року приютська комуна, колгоспи ім. Блюхера та «Червоний колос» об’єдналися у колгосп ім. Кірова. А у 1936 році в нього входить і колгосп «Пролетар».
Тоді ж в Іванівці комуна приєднується до колгоспу «Дніпробуд».
Отже, напередодні Великої Вітчизняної війни мешканці сіл Веселе, Вишневе, Грушеве, Глобівок та Приюту входили до одного колективного господарства – ім. Кірова, мешканці Іванівки та Цвітків - до «Дніпробуду», села Новоспаського – до колгоспу імені Леніна.
У 1927 році у Приюті почала функціонувати початкова школа. Були відкриті клуби. У них молодь проводила більшість часу, аматорами ставилися вистави, а пізніше 2-3 рази на місяць демонструвалися кінофільми перевозними кіноустановками. Кіноапарат приводився в рух ручними динамомашинами. Спочатку демонтували «німі» фільми, а перший звуковий фільм, «Чапаєв» у 1934 році.
1936 році колгосп «Дніпробуд» придбав першу вантажну автомашину. На полях з’являлися зернозбиральні комбайни, зростали розміри натуральної оплати праці, удосконалювалася організація праці.

 Роки війни і відбудови.
Війна з німецько-фашистськими загарбниками 1941-1945 років, перервавши мирне життя, принесла у наші села горе і сльози.
У кінці літа наші села були окуповані ворогом. Великих боїв у наших місцях не було, не розквартирувалися тут і окупаційні війська.
Протягом двох років основними представниками нової влади були поліцаї та час від часу наїжджали комендант або його помічник, щоб упевнитись, що вірно служать новій владі її найманці. Було вивезено на роботи у Німеччину кількох хлопців і дівчат..
У 1943 році, 23 вересня, села були звільнені військами 46 армії також без особливих боїв. Окупанти, тікаючи, вчинили жорстоку розправу над місцевими жителями та оточенцями у с. Цвітки. Ось що розповіла газета-літучка 46 Армії про це:
«Трагедія в хуторе Цветки
Магдалиновского района, Днепропетровской области.
22 сентября 1943 года в 23 часа в хутор Цветки на двух автомашинах прибыла группа немецких офицеров и солдат, которые приказали всем мужчинам немедленно следовать за ними якобы на окопные работы. Собралось 24 человека: Скороход Сергей (32 года), Шаповал Григорий (30 лет), Павленко Владимир (19 лет), Терёхин Михаил (37 лет), Кисиль Григорий (19 лет) …..(перераховуються всі 24 прізвища)… и ещё четыре человека из эвакуированных, фамилии которых неизвестны.
Всех этих людей немцы окружили и погнали с хутора в направлении стога половы, подожженного гитлеровцами. Как только подвели всех к горящему стогу, немцы в упор из автоматов открыли огонь по своим жертвам. Люди попадали.
Тогда немцы начали бросать гранаты и добивать тех, кто был ещё жив. Затем всех сложили около горящего стога, засыпали половой и подожгли.
В эту же ночь зверски были расстреляны подростки и взрослый мужчина из соседнего хутора Петровки : Авдиенко Григорий, Скачко Павел, Коломооец Михаил, Багацкий Григорий, Данильченко Семён и ещё пастух, фамилия которого неизвестна.
Сожгли: 18 хат, колхозные постройки, конюшню на 36 голов скота, коровник на 80 голов и зернохранилище, угнали 55 коров, 24 волов, 50 штук молодняка, 35 свиней, 30 штук птицы, взяли 2 трактора ХТЗ, 2 молотилки, 17 бричек … М-р А.Сухоруков»
Відступаючими окупантами було спалено кілька хат у с. Приют (по вул. Шевченка).
У перші ж дні після звільнення всі чоловіки відповідного віку були мобілізовані і поповнили ряди різних полків 46 Армії, що просувалася до Дніпра, де незабаром розгорілися запеклі бої, особливо на Аульскому плацдармі. У приміщенні Приютської школи розташувався польовий госпіталь за номером 5261. Сюди доставляли від Дніпра бійців, поранених у голову.
Війна завдала нашим селам, як і всій Україні, величезних збитків, горя і сліз та, головне, величезних людських жертв.
Із с. Грушеве, наприклад, де було на той час всього 10 дворів, загинули 14, із с. Веселе – 26, з Іванівки – 56, з Новоспаського – 29., з Приюту – 55 чоловік.
У перші ж повоєнні дні, одразу після визволення, почалася відбудова зруйнованого господарства, налагоджено діяльності колгоспів та інших організацій.
Громадське тваринництво у колгоспі імені Кірова довелося відновлювати, як згадували старожили, з двох свиноматок, що якось уціліли у селі в дні окупації, та кількох корів. Тяжким ударом був голод внаслідок сильної посухи в 1946 році. Та, незважаючи на всі труднощі, виробництво сільськогосподарської продукції з кожним роком зростало. До кінця 40-х років воно досягло в основному довоєнного рівня.

За самовіддану працю велика група колгоспників, переважно жінок, було нагороджено медаллю «За доблесный труд в годы Великой Отечественной войны 1941-1945гг..»
 На піднесенні.
Основне завдання селян – забезпечити країну хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами. Починається укрупнення колгоспів. У 1949 році об’єднуються колгоспи імені Леніна та імені Кірова, а у 1951 до них було приєднано і «Дніпробуд».
Укрупненому колгоспу було під силу розв’язувати уже більші масштабні завдання. Будуються нові тваринницькі приміщення, розширюється автопарк, поліпшується культура землеробства, зростає врожайність сільськогосподарських культур.
У 1959 році колгосп імені Кірова об’єднується із колгоспом імені Чкалова; очолив об’єднане господарство Сидоренко Іван З., відзначений ще у 1956 р. за високі здобутки у виробництві сільськогосподарської продукції найвищою нагородою – орденом Леніна. Контора колгоспу переселяється у новозбудоване приміщення, поряд будують гаражі, бензосклад, встановлюють пилораму. Трохи пізніше споруджують млин і олійницю, баню. А в центрі зводиться цегляне приміщення магазину. До цього торгівля необхідними для селян товарами велася у крамницях, що тулилися в орендованих селянських хатах. У Іванівці в приміщенні контори відкривається ФАП. У 1959 році почалася електрифікація сіл.

У 1963 році, коли Магдалинівський район було об’єднано з Царичанським, відбуваються адміністративні зміни і в нашому селі. Рішенням виконкому Дніпропетровської обласної Ради народних депутатів від 16 жовтня 1963 року створена Приютська сільська рада з центром у с. Приют. Їй підпорядковувалися населені пункти: Веселе, Вишневе, Грушеве, Іванівка, Новоспаське і Нововасилівка. Це була важлива подія. Нарешті закінчилась ота нерозбериха, коли села підпорядковувались то одній, то іншій сільським радам.

Шістдесяті роки – важливий період у житті селян. Відбувається перехід від трудоднів до грошової оплати праці, поліпшується життєвий рівень, зростає роль економічної служби в колгоспі, зміцнюється матеріальна база.

Весною 1966 р. за високі показники в рослинництві і тваринництві групу колгоспників було відзначено урядовими нагородами.

Восени 1970 року 20 передових колгоспників нагороджено ювілейною медаллю «За доблестный труд. В ознаменование 100-летия со дня рождения Владимира Ильича Ленина».
Вперше в новому Будиноку культури проводилися урочияті збори та дитячий ранок в 1971році на день Великої Жовтневої революції. Він був першим двоповерховим примыщенням приміщенні в с. Приют. Першим директором будинку культури було призначено Губаря Петра Ягоровича.
Перед цим святом вступив у дію механізований тік. Першим його завідуючим був Чегринець К.А.
Влітку 1972 року починається прокладання сітки каналів Фрунзенської зрошувальної системи, а у с. Приют зводяться двоповерхові будинки і гаражі зрошувальної дільниці.

На зрошення керівництво колгоспу покладало великі надії.
У 1973 році було зібрано найбільший урожай зернових як у колгоспі, так і в усій Україні за весь час існування колгоспів. Наш район здає державі 100 тисяч тонн зерна. Колгосп був у першій десятці і по урожайності , і по хлібоздачі.

У 70-ті роки значно зріс життєвий рівень селян. У селі все більше з’являється мотоциклів, автомашин, телевізорів. До послуг населення відкривається поштове відділення, налагоджується робота побуткомбінату, де працювало дві швачки, телемайстер (двічі на тиждень), діє стаціонарна кіноустановка і бібліотека.
Широко ведеться асфальтування сільських вулиць і доріг між селами, зводяться двоповерхові будинки для спеціалістів та молодих сімей колгоспників. Зрошувальна дільниця стала окрасою с. Приют.
До 30-річчя Перемоги було зведено поруч з будинком культури стелу із викарбуваними на ній прізвищами односельчан, що загинули на фронтах війни 1941-1945 р. р.

4 жовтня 1980 року Приютська школа переселилася у новозбудоване двоповерхове приміщення. У наступному році вона була реорганізована із восьмирічної у середню.
З початку зрошення колгосп починає спеціалізуватися на вирощуванні картоплі. У Нововасилівці з’являється типове картоплесховище. Зрошення принесло і негативні явища: піднялися підгрунтові води, почалося підтоплення деяких сіл, зокрема Вишневого і Приюту; вода в колодязях стала непридатною для пиття; загинуло багато фруктових дерев і в колгоспному саду, і на садибах селян. У кінці 70-х років довелося навіть рити відвідну канаву із с. Приют до річки Чаплинки, щоб урятувати ферму та селянські двори від підтоплення.
Разом з тим зрошення сприяло створенню міцної кормової бази для тваринництва.

 Роки перебудови.

Протягом першої половини 80-х років змінилось керівництво усіх основних організацій школи, сільської ради, колгоспу. Посади зайняли молоді працівники.

У другій половині 80-х років капітально ремонтується і переобладнується будинок культури в с. Приют, ставши одним з найголовніших у районі. У цьому немала заслуга директора Бобра Івана Андрійовича. Збудовано типовий літній табір для корів, огороджено ферми, гаражі та пилораму, реконструйовано мехтік.

Наприкінці 80-х років почала працювати колгоспна їдальня з піччю для випікання хліба.

Наприкінці 1991 року відкрив двері новозбудований магазин на два відділення, а на початку жовтня 1993 року - дитячий комбінат. Велося переобладнання двоповерхового приміщення студентського табору під індивідуальне будівництво.

У лютому 1990 року друге відділення відокремлюється від колгоспу ім. Чкалова, утворивши самостійний колгосп ім. Шевченка. Тоді ж частина земель (т.з. Федорівка) відійшла до колгоспу «Прогрес».

У країні все чіткіше визначається новий курс політичного й економічного розвитку. У 1991 році припиняє свою діяльність районний комітет партії. Номенклатурні партійні працівники поспішно займають керівні посади у господарських структурах. Колгоспи реорганізуються у КДСП –колективно – дольові сільгосппідприємства.
18 січня 1992 року загальні збори членів нашого колективного господарства ухвалили утворити на базі колгоспу ім. Чкалова КДСП із тією ж назвою та утвердити розпаювання землі між його членами.

У 1992 році з’являються у нас і перші фермери. У наступні роки почалася проводитися приватизація присадибних ділянок.
Усі ці нововведення і перетворення як в країні в цілому, так і в нашому селі проводилися в умовах «двовладдя» і безладдя, без належної роз’яснювальної роботи серед населення та дотримання справедливості. Як наслідок – ласі куски землі попали в руки начальства та близьких до нього людей, а не справжніх сільських трудівників.

Назва села Тарасо – Шевченківка походить від імені видатного українського письменника, поета, художника Тараса Григоровича Шевченка. Уже для багатьох поколінь українців Шевченко означає так багато, що створюється сама собою ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Шевченко, як явище велике й вічне – невичерпний і нескінчений. Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. В селі всі захоплюються творчістю Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою.

Село засноване в кінці 18 століття, як хутір, де оселилися запорізькі козаки після ліквідування Запорізької Січі.

Але не все село було вільним.

Вулиця Набережна – була селом Манвеловкою. Про це свідчать матеріали історично-статистичного опису Катеринославської єпархіі. Господарем цього села був поміщик, «коллежский асесор» князь Манвелов. На початку 1786 року в селі Манвеловка було 4 двори, чоловіків – 7, жінок - 15 ( стор.528 історичний опис Катеринославської єпархії).

Ці люди були кріпаками пана. До цього часу місцеві жителі називають цю частину села «Манвелівкою».

Вулиця Центральна – це також було окреме село і називалося воно «Бузиновий Яр». Дворів було небагато, приблизно сім.

Так розповідали старожили нашого села. Тут, де зараз вулиця, в давнину її не було. Вона була там, де закінчуються сучасні городи і жили тут вільні переселенці - запорізькі козаки. Від назви «Бузиновий Яр» залишилися тільки бузинові кущі вздовж вулиці.

Де зараз вулиця Запорізька, там також були хати, і там була джерельна криниця, якою користувалися всі жителі нашого села. Але згодом село розросталося, будувалися нові будинки і ту криницю засипали. Але це було не просто, джерело через якийсь час знову про себе давало знати. Жителі Запорізької і досі знають, де воно було, бо і до цього часу інколи про себе нагадує. І в теперішній час всі мешканці нашого села так і називають цю вулицю більше – «Криниця», ніж вулиця Запорізька.

До 1912 року в селі існувала церковно-приходська школа, де навчалося 25 учнів. Викладання велося російською мовою, основним предметом був «Закон Божий», «Родное слово», церковний спів, арифметику вела дочка священника Ольга Григорівна, сам священник викладав Закон Божий.

В 1913 році в селі відкрили земську школу, в якій уже навчалося 35 учнів. Першими учнями були Науменко Хома Григорович, Рижка Тита Капітонович, Емець Ясон, Емець Іван, Прибиток Андрій, Мороз Мефодій, Солоний Дмитро та інші.

Першим учнем був і Придан Елисей Тарасович, 1907 року народження, виховувався в сім’ї бідняка; секретар комсомольського осередку, потім секретар сільської ради, згодом – інструктор Магдалинівського райкому ВЛКСМ до 1929 року. Служив в прикордонних військах, працював прокурором. Під час Великої Вітчизняної війни був в’язнем Бухенвальду. Написав книгу в 1943 році «Таємниця гори Еттерсберг» про повстання в концтаборі.

Твори про Велику Вітчизняну війну писав і наш земляк ветеран війни П.А.Безкоровайний, в романі «Прорыв к жизни», згадуються бойові звитяги наших земляків Авраменко М.Й. і Емець А.П.

В 1930 році функціонує неповна середня школа, 7 класів – навчається 150 учнів. Вже в 1937 році школа стає середньою, навчання проводиться в дві зміни. Перший випуск учнів з 10 класу проведений в 1940 році ( 19 учнів). Перший директор школи Зотенко (1926 року народження).

У 1913 – 1914 рр. царський уряд розпочав будівництво залізниці у напрямку Гришино - Рівне, яке припинене у зв’язку з подіями Першої світової війни і продовжено уже на початку Другої світової, дорога була вигідна і для фашистських загарбників. Проте так і лишилась недобудованою.

Існує легенда , що це будівництво було прокляте одним старцем, над яким насміялися залізничники. Старий виявився місцевим чаклуном, і сказав, що робота будівельників марна, що буде дві війни - і дорогу не побудують, і лише після третьої добудують! Невідомо, наскільки цей переказ відповідає дійсності, однак пройшло дві світові війни, а дорога виявилася недобудованою.

До цього часу зберігся насип під залізницю і тунель. Він поділив село, як би навпіл: до насипу і за насипом. Люди дуже раділи залізниці, але після такого збігу обставин, що за кожним разом починалася війна, відмовилися від її будівництва.

Тарасо-Шевченківка багата на живописні ставки : «Сібіряк», «Манило», «Конторка», «Середиха», протікає річка Чаплинка. Кожна назва ставка має свою легенду, яка передається від діда – прадіда. В ставках водиться багато риби, диких качок, живуть андатри. На берегах цих ставків люблять відпочивати не тільки місцеві жителі, але і жителі з міста.

Ставок Манило утворився завдяки зусиллям пана Манвела,який розбив греблю. На березі цього ставка , колись був цегельний завод, який належав поміщику князю Манвелову. З цегли власного виробництва була збудована в селі церква св. Миколая в 1874 році. Навколо церкви поставили металеву огорожу.

Ставок « Конторка»: за спогадами місцевих жителів на березі цього ставка була колись контора ще першого колгоспу, так його тоді і прозвали. Знаходиться він по вул. Центральній, зараз на одному березі знаходиться Мехтік, а на другому пасіка агрофірми. На жаль, у 2013 році ставок повністю пересох. Знищена вся риба.

Назва ставка «Середиха» походить від імені пані-господарки Середихи, яка до революції проживала на березі цього ставка. Дуже гарні спогади залишилися про цю пані. Вона була дуже добра, гарно ставилася до своїх робітників. Родом була з Ленінграду. Під час революції все своє господарство розпродала, і виїхала за кордон. ЇЇ млин був придбаний Авраменко Йосипом, нашим односельцем , господарем одноосібником, але після революції його конфіскувала радянська влада..

Ставок «Сібіряк»: він знаходиться біля траси Приют-Магдалинівка. Назвали його місцеві жителі так, тому що на березі цього ставка жив дід "сібіряк". На жаль, на даний час він також пересох.

Заснування села Іванівка, за розповідями старожилів, відноситься приблизно до середини ХІХ століття. Один із старожилів с. Іванівка Прудиус Сергій Іванович (1879 – 1978 рр.) передав розповідь свого батька про те, що ще за кріпаччини за якісь заслуги тут одержав обширні землі по лівому березі мілководної притоки Кільчені козацький старшина із Приорілля – Трудницький. Він переманив сюди із Полтавщини три молоді сім’ї, що утекли від пана – кріпосника: Глущенка, Малтиза і Прудиуса. Вони і були засновниками цього села, яке спочатку називалося Труднищиною. Після смерті Трудницького його син продав продав свої володіння десь уже в останній чверті ХІХ століття катеринославському міщанинові Івану Рибушкіну (селяни його називали Рябушкою або просто Рябухою).

На північно – східній окраїні села стояло його помістя. У голодні роки в його економію пробиваються Віхоть, Сіряк та інші селяни, які тікали від голоду і стали його наймитами. Рибушкін перейменував село в Іванівку, бо саме тоді жили у селі три Івана – Глущенко, Малтиз і Прудиус. Та й своє ім’я хотів увіковічнити. Так ця назва і закріпилася за селом, хоч ще довго старожили вулицю понад яром називали Труднищиною. По наказу Рябухи у яру було запружено ставок, на якому він відпочивав з гостями у літню спеку.

У 1927 – 1930 роках поруч осіли переселенці із Петриківки – Козини, Стасівські, Дроговози та інші, утворивши нову вулицю, що витягнулася перпендикулярно до Іванівки. У середині 30-х років її продовжили комунари, звівши власні будинки. Ця вулиця довго називалася Петрівкою. У першій половині 30-х років було засноване і село Цвітки. Загальна назва «Іванівка» поширилася на всі ці поселення і закріпилася в офіційних документах на початку 50-х років.

Село Веселе засноване у 1863 році. Через два роки після скасування кріпосного права пан Кащенко виселив на південно – західну окраїну своїх земель три родини – Кульбача, Литвиненка та Якименка, надавши відповідні земельні наділи та допомігши облаштувати двори. А на входини, навіть, подарував кожному набір посуду. Доводилося бачити у старожила Литвиненка Івана тарілку з того родового набору з написом по краю «Веселое – Веселое – Веселое». Пан закріпив цю назву за селом.

Протягом наступних багатьох десятиріч с. Веселе розширювалося дуже повільно. На власних землях перших переселенців – приблизно в межах сучасної вулиці Садової – селилися лише їхні сини та внуки. Поблизу цього села підносилося помістя Покотилових. Тільки в середині 20-х років ХХ століття, одержавши наділи землі в результаті поділу конфіскованих поміщицьких земель, тут почали осідати переселенці, в основному із Першотравенки. У 1927 – 1930 рр. уже чітко визначилася вулиця нових поселенців, яка простяглася перпендикулярно до залізнодорожного насипу і с. Веселого і називалася Любимівкою. Далі на північних захід від неї оселилися ще чотири сім’ї: Тесленко Хома, Дубовик Микита, Клименко Наталка та Мережко Самійло, започаткувавши нову вулицю. Але вона так і не розширювалася, а після Другої світової війни і ті чотири двори були знесені, а їхні мешканці розселилися в межах сучасного села. Цікаво, що до середини 30-х років с. Веселе (тепер вул. Садова) було підпорядковане Олександрівській сільській раді, а Любимівка – Першотравенській сільській раді.

Уже в середині 30-х років все поселення почало називатися Веселим і відносилося до Олександрівської сільської ради.

Село Вишневе засноване вихідцями із Петриківки у 1927 році і було сплановане з перспективою на його розширення. Воно простягалося паралельно залізничному насипу. Посередині майбутнього села була визначена земельна ділянка площею 2 га для громадських потреб, так звана «шкільна земля», по обидва боки від неї – присадибні ділянки.

Спочатку була заселена північно – західна половина. Першими жителями, які тут закріпилися назавжди, були Бобошко антон, Здір Демид, Сорока Амросій. Протягом 30-х років була заселена і південно – східна частина Вишневого уже вихідцями із Приюту та Грушевого. Кілька дворів додалося після Вітчизняної війни. Але це село так і не розрослося. Більше того, із середини 70-х років, після введення в дію зрошувального каналу, в результаті підтоплення, планувалося знесення села, а кілька сімей переселилося в Приют. Назва села, як розповідав Бобошко Антон, була дана по аналогії із Веселим і Грушевим, які вже існували.

Село Новоспаське засноване протягом 1927 – 1930 років переселенцями із давнього села спаське Новомосковського району. Звідси і походить його назва. Старожили розповідали, що їм було дано дозвіл на присадибні ділянки на місці Приюту, але їх громадський уповноважений обмінявся документами із уповноваженим від переселенців із Чаплинки, поставивши добрий могорич.

Перших засновників села, як говорили Іващенко Герасим, Кушнір Гнат, визначити важко, бо переселення проходило досить дружно, будівлі зводили гуртом, допомагаючи один одному. Спочатку були засновані вулиці, що простяглися паралельно до залізнодорожного насипу, а південно – східна частина села була заселена дещо пізніше.